Вітаємо  з  ювілеєм  Марію  Миколаївну  ЛИС!

  Колектив Бориславської міської централізованої бібліотечної системи щиро вітає з ювілеєм працівницю Марію Миколаївну ЛИС.

Дорога Маріє Миколаївно! Саме в цей радісний і сонячний день бажаємо, щоб з вами завжди були віра, надія і любов. Нехай ваш будинок буде наповнений щастям, теплом і посмішками. Бажаємо вам всіляких гараздів,  здоров’я, матеріального благополуччя та удачі!

Ваш ювілей – не тільки Ваше свято,

Радіють Ваші рідні й друзі теж!

Хай Бог пошле років іще багато,

Здоров’я, щастя, радості без меж!

Нехай добром наповнюється хата,

Достатком, щирістю і сонячним теплом!

Хай буде вірних друзів в ній багато,

Прихильна доля огорта крилом!

Хай весни будуть світлі, легкокрилі,

Не буде втоми лагідним рукам!

Нехай здійсниться те, що не збулося,

І добре серце не підкориться рокам!

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.

 

Іван  Якович  Франко – будівничий  української  державності.
До  164-ї  річниці  від  дня  народження  Івана  Франка.

«Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?»

/ І. Франко «Мойсей»/.

   Іван Якович Франко – це людина, яка накопичила національно-культурні та національно-політичні надбання всіх попередніх поколінь, сягнула вершин української та вселюдської культури як геніальний поет, письменник, мислитель, громадський діяч, філософ, увійшов у свідомість суспільства свого часу й наступних віків. І все своє творче життя присвятив боротьбі за соціальну справедливість та визволення українського народу з колоніального рабства і ця боротьба стала його ідейно-творчою заповіддю.

Саме Іван Франко був одним із головних речників самостійної України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Він стверджував, що тільки ідеал національної самостійності, вічні та незмінні цінності нації ведуть до її справжнього поступу й процвітання, заявляючи: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Серед причин, які заважають поступу української нації, найганебнішим явищем І. Франко називав «внутрішнє соціальне рабство». Він писав: «...незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин і пруссак лише про самих себе, а не про благо народу?». І. Франко вважав, що політична незалежність буде лише формальною, якщо не спиратиметься на духовні й інтелектуальні, а також економічні та матеріальні підвалини. Разом із тим, мислитель добре розумів важливість і одних, і других. Він усвідомлював, що держава не може існувати без потужної економіки, та водночас розумів, що самі «жолудкові потреби» не визначають буття держави, яка народжується з певних ідеалів.

Мислитель І. Франко уявляв майбутню українську націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки вона б не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися». Для становлення України як суб’єкта історії потрібна інтегральна праця в усіх галузях – як у культурі, в економіці так і в політиці. На чільне місце І. Франко ставив розвиток науки, освіти, преси та збереження рідної мови.

Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що відбутися як політична нація може лише соціально розвинений народ, який має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це в загостреній формі говорив поет вустами одного зі своїх героїв: «Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників». Без утвердження еліти, патріотичного смислового наповнення та спрямованості її діяльності не може бути повноцінним й буття нації. Але гіршим лихом для нашого національного розвитку І. Франко вважав настрій, що опанував певною частиною суспільності, – настрій «байдужий, а навіть ворожий для розвою української національності».

Брак віри у свою націю призводив до того, що найкращі українські сили тонули «в общеросійськім морі», а ті, які залишалися, впадали в зневіру та апатію, до кінця життя лишалися «gente Ukrainі, natione Russі» (за походженням українці, за національністю росіяни). Через те, що «егоїстично-матеріалістичне» розуміння потреб нації веде українців до зневіри та апатії, Каменяр застерігав від проявів національної меншовартості, засуджує тих, хто закликає займатися лише неполітичною культурою, тобто «плекати рідну мову, письменство, освіту», але не втручатися в політичну діяльність.

Особливо сьогодні, коли Росія веде чергову війну за поневолення українського народу, загарбавши Крим і частину території Донбасу, коли в державі діє потужна проросійська опозиція, яка підтримує агресію і місцевих зрадників, коли навіть Європа і Світ не усвідомили загрози з боку нової Російської імперії, українці мають навіки закарбувати у своїй пам’яті й свідомості настанову нашого генія: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Тому, щоб врятувати націю і державу, ми  маємо втілити в життя основоположні принципи національної ідеї українського Мойсея. І на превеликий жаль, політичні лідери й керівники нашої держави, частина української громади і чиновників не лише не усвідомили, а й не знають настільки важливі ідеї національного і суспільного устрою генія  Івана Франка для нас сьогодні. Вони є символом історичного шляху України.

Іван Франко за століття до здобуття нашим народом свободи закликав нас зберігати національну ідентичність, формувати національну й політичну свідомість, бути українцями й патріотами у різних куточках своєї Батьківщини, гартувати волю й багато і невпинно працювати для будівництва єдиної соборної держави, наголошуючи:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.

До Дня Державного Прапора та відзначення 29-ї річниці незалежності України.

 До  Дня  Державного  Прапора

та  відзначення  29-ї  річниці  незалежності  України.

З далеких часів відгомін іде

Про прадідів відвагу, мужність, славу.

Наш прапор житнім золотом цвіте;

Він – символ незалежної держави.

Знамення сяє сонцем золотим,

Небесною виблискує блакиттю…

З ним здобували все, що є святим;

І нас із ним нікому не скорити!

   23 серпня, напередодні Дня Незалежності України, ми вшановуємо один з трьох символів суверенітету нашої держави – Державний Прапор України, який є символом свободи і незалежністі, історичною пам’яттю та гордістю українського народу.

У новітні часи, 14 березня 1990 року, вперше в Україні, над будинком Стрийської міської Ради було піднято український національний синьо-жовтий прапор. А це відбулося в м. Стрий завдяки підтримки виконкомом міської Ради народних депутатів на вимогу новообраних депутатів резолюції мітингу від 11 березня 1990 року про встановлення на будинку міської Ради поряд з державним прапором УРСР національного прапора України.

 Своє верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах Україна отримала 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Тому у Києві прапор було піднято над міською мерією пізніше – 24 липня 1990 року. Та до цієї події у президії підготували проект рішення, ініційований «Демократичним блоком» міської ради Києва, свої пропозиції внесли у Секретаріаті Народного руху України. А пошили стяг на Західній Україні і перевезли до Києва напередодні підняття.

Перед цим біля Софіївського собору прапор освятили священики Української автокефальної та Української греко-католицької церков, церемонію посвяти здійснив архімандрит УПЦ Володимир (Романюк), який у 1972 році був засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання».

Цього дня на Софіївському майдані зібрались сотні тисяч людей, освячений стяг до Київради урочисто, на високо піднятих руках, несли десятки молодих людей. Це було освячення національного прапора для всієї України, а не лише для Києва, адже для більшості українців синьо-жовтий прапор символізував відродження державності.

І попри спротив комуністів, на прапорній щоглі біля будівлі Київської міської держадміністрації ввечері 24 липня 1990 року також замайорів синьо-жовтий прапор. Потім кияни чергували біля будинку, щоб запобігти можливому зняттю прапора.

23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор було внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже  4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України у 1996 році.

24 серпня 1991 року Верховною Радою Української РСР було ухвалено Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності  та сприяв відновленню державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. А проголошення державної незалежності України відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. Акт про незалежність України підтримала конституційна більшість депутатів Верховної Ради УРСР.

Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ГКЧП. Події 1991 року втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.

 Цього року минає 29 років з часу здобуття Україною незалежності. Але Україна і надалі продовжує боротьбу за свою незалежність у протистоянні російській агресії, яка була розпочата ще Українською революцією в 1917-1921 роках.

Під українським прапором у 2013–2014 роках відбулася Революція Гідності, на якій українці відстояли європейський шлях розвитку і засвідчили готовність боротися за нього як за самостійне право вибору та свободи. Але натомість Росія, втративши можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії, анексувавши Автономну Республіку Крим і території східних областей України. Тому до сьогоднішніх днів продовжується боротьба України з Росією. Та попри всі перешкоди, українці продовжують рух в напрямку європейської інтеграції, яка є незмінним стратегічним пріоритетом державної політики незалежної України, продиктована фактом належності України до європейської цивілізації.

Сьогодні День Незалежності для України є святом пам’яті про цілі покоління наших предків, які творили націю і боролися за її державність, є шаною загиблим Героям Небесної Сотні, українським воїнам і добровольцям, які ціною власних життів захищали територіальну цілісність, суверенітет нашої держави. А ще це день, коли варто серйозно задуматись про день завтрашній, про майбутні покоління та  про нашу відповідальність перед історією.

Та ми віримо, що обов’язково настане день, коли Державний Прапор України знову замайорить над звільненими від окупації Кримом, Донбасом та усією Україною. Тільки разом ми гідно зможемо здолати усі труднощі і перемогти російського агресора. Адже ми великий і єдиний український народ!

Дорогі краяни! З нагоди Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України бажаю вам і вашим рідним миру, спокою, злагоди, міцного здоров’я, щедрої долі, успіхів у всіх справах і починаннях. Хай розум, воля і любов до рідного краю згуртовують нас для здійснення високої мети – процвітання соборної, вільної, неподільної і могутньої України!

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.

Вітаємо з ювілеєм Оксану Юріївну Крилову!

 Вітаємо   з   ювілеєм   

Оксану   Юріївну   Крилову!

     В ці сонячні серпневі дні колектив Бориславської міської централізованої бібліотечної системи щиро вітає з ювілеєм бухгалтера Оксану Юріївну Крилову (Оксана Крилова (Оксана Піряник) )!

У день Вашого ювілею прийміть наші найщиріші вітання. Хай доля оберігає Вас, шановна Оксано Юріївно, наповнюючи життя любов’ю рідних, вірністю друзів, підтримкою колег! Нехай життя дарує Вам насолоду, а кожен день повниться гарними враженнями та здійснюються всі мрії.

Бажаємо здоров'я, сонця у зеніті,

Любові, доброти і щастя повен дім,

Нехай у серці розкошує літо

І соняхом квітує золотим.

Нехай постійний успіх, радість і достаток

Сипляться до Вас, немов вишневий цвіт,

Хай життєвий досвід творить з буднів свята,

Господь дарує довгих-довгих літ!

 

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.

Євген Титикайло – поет і журналіст. До 83-ї річниці від дня народження Євгена Титикайла.

Євген   Титикайло – поет   і   журналіст.

До   83-ї   річниці   від   дня   народження   Євгена   Титикайла.

                                               

     

      Євген Титикайло – багатогранна особистість: поет, прозаїк, публіцист, перекладач, художник. За фахом – педагог, за покликанням – письменник.

Кожен рядок його поезії, вистражданий ним, відповідає реальним фактам та обставинам, які супроводжують наше життя.

Народився Євген Юрійович Титикайло 30 липня 1937 року в місті Бориславі, на гірській околиці Мразниці, в сім’ї робітника нафтових копалень. Мати родом з гірського села Ластівки.

Життя ще змалку піднесло суворі випробування. Війна, голод погнали молоду матір із дітьми на Волинь, яка горіла в полум’ї війни та повстанської боротьби. Цей край залишив  глибокий слід у свідомості майбутнього поета.

1951 році сім’я повернулася в Борислав. Є. Титикайло  на відмінно  закінчив сім класів, середню школу робітничої молоді.

Трудову і творчу біографію пов’язав із  редакцією  міської газети «Нафтовик Борислава», де доля звела його з відомим українським поетом Миколою Сомом. Згодом поет вступив на навчання у Дрогобицький  педінститут ім. Івана Франка на факультет української мови і літератури. Працював у студентській багатотиражці.

Свій творчий  шлях почав із напутнього слова українського поета Платона Воронька у газеті «Молодь України» за 22 травня 1956 року: «Якою свіжістю і молодою чистотою дихнуло від цих ранніх творів! Скільки пристрасті у кожному рядку. Я побачив перед собою безперечно обдарованого поета, який ще багато скаже в нашій літературі». Пробував свої сили ще у шкільні роки на Волині.

На обласній літературній афіші «Відкриття золотого сезону» (15 лютого 1961 р.) з Дрогобиччини зазначене лише одне ім’я – Євген Титикайло. Молодий поет уже тоді регулярно друкувався в місцевих та республіканських виданнях. А перший вірш під назвою «Батькові» був надрукований ще 1954 р. в «Нафтовику Борислава» з легкої руки завідувача відділу культури Миколи Кабаненка.

 У 1968 році вийшла перша збірка «Крайка» у видавництві  «Радянський письменник». Критики  досить прихильно зустріли появу першої збірки.

У роки застою про поета забули. Така доля спіткала багатьох чесних майстрів слова, які упродовж десятиліть фактично були відлучені від творчого процесу. Жив журналістикою і перекладами, випадковими заробітками. Мав проблеми і зі вступом до Спілки письменників України (1986). Бездарні, заздрісні чиновники від літератури робили все, аби він, свідомий українець, не став членом письменницької організації. Якби не тверда позиція Ліни Костенко, то не знати, чи вийшло б усе це на добре.  Вона фахово розгледіла небуденний талант поета із провінційного Борислава.

З 1972 по 1976 роки Євген Титикайло – відповідальний секретар газети «Нафтовик Борислава», на шпальках якого вів літературну сторінку, відтак – коректор у друкарні, службовець у ЖЕКу, а згодом – на педагогічній роботі в міському Будинку школяра.

До слова, і в рідному місті у Євгена було чимало «любих друзів», які заважали йому нормально жити і творити. І він був звільнений  з газети «Нафтовик Борислава». І це тоді, коли мати поета, на довгі роки була прикута до ліжка. Для українського літератора настала темна пора: без роботи і будь-яких засобів до існування. Шукав роботу – всюди відмовляли. Правда, згодом дозволили бути землекопом, навіть комунальником...

Про національну і мистецьку значущість творчості Є. Титикайла говорять самі його книжки. Їх варто прочитати, бо, вони – як справжня поезія – порятунок для душі. Поезія починається там, де є творчий пошук, що провадить до художніх відкриттів, до мистецької досконалості. Творчість Є. Титикайла – це постійний пошук свого «я». Хоч би про що він писав, любов до Батьківщини завше вибухає з поетового серця.

Платон Воронько не помилився: Євген Юрійович Титикайло  один із знаних поетів України, автор книжок «Крайка» (1968), «Тривожні громи» (1986), «Пролог» (1991), «Три суті надії»(1998), «Бориславські сонети»(1999), «Дні і ночі Волині» (2001). «Одкронення» (2004), «Сто сонетів і один» (2005), «Трагічні пам’ятники» (2007), «Сонети» (2008), «Часослов»(2009).

В останні роки поет багато друкувався в періодичних виданнях – збірниках «День поезії», «Вітрила». Його твори ввійшли до антології «Літературна Бойківщина» виданій комітетом тов. «Бойківщина» у Філадельфії у 1969 році.

П’ята книжка поезій Є. Титикайла «Бориславські сонети» видана Дрогобицьким видавництвом «Відродження» у 1999 році. Це своєрідний  поетично-мистецький путівник в історію нафтового Борислава – міста, яке свого часу живило талант Великого Каменяра і його менш відомого побратима по перу – Стефана Коваліва. Ця книга  вийшла з нагоди 150-річчя від дня народження  Стефана Коваліва і зможе стати в добрій нагоді всім, хто хотів би краще пізнати історію нафтового Борислава, його минуле й сучасне. Доповнюють сонетну палітру книжки цікаві гравюри та малюнки  самобутнього художника із Борислава Дмитра Ланяка.

Успадкувавши прізвище від роду,

Він ковалем не став таки в житті.

Та за ковальську жилаву породу

Кляли його вельможні і святі…

«Стефан  Ковалів»

Євген Титикайло Лауреат і дипломант конкурсу ім. М. Утриска. 2007 році нагороджений медаллю обласної спілки письменників за вагомий внесок в розвиток України.

У жовтні 2009 року журналістові і поету, публіцисту та активісту громадсько-політичного життя міста Євгену Титикайлу присвоєно звання  Почесного громадяника міста Борислава.

 «Часослов – 2» – остання збірка поета, що «мав талант до  віршів не позичений, а власний». Тому не міг миритися з неправдою й облудою і поборював їх своєю гостро відточеною зброєю – поетичним словом. Не зміг миритися зі злом, насильством, цинізмом. Особливо переживав за долю дітей війни, бо й сам до тієї соціальної категорії належав.

«А діти пухли -  звісно, не від сала,

Прийшла біда в земляночки тісні.

Тож виручав той щавлик навесні.

Хоч і його було тоді замало»

«Діти війни»

   11 квітня 2012 року на 75-му році життя зупинилося серце бориславського поета Євгена Титикайла.

Ірина Перелом, бібліограф Бориславської МЦБС.

Е С Х І Л – давньогрецький   трагік.

Тут, у землі хлібодайної Гели, впокоївсь навіки

Житель афінський — Есхіл, Евфоріона син.

Довговолосі мідійці змогли оцінить його силу,

А марафонські гай і плем'я — свідки відваги його.

/ЕСХІЛ/.

    Е С Х І Л – давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н.е.

Звістки про життя Есхіла відомі головним чином з життєпису, що міститься у складі рукопису його трагедій XI ст. Згідно цих даних, Есхіл народився в 525 до н.е. в сусідньому з Афінами містечку Елевсині, його батьком був Евфоріон, що належав до стародавньої афінської аристократії, евпатридів.

Есхіл воював з персами у Марафонській битві (490 до н. е., цей факт із гордістю відзначається у його епітафії), де загинув його брат Кинагир, брав участь також у битві при Саламіні (480 до н. е.), оскільки розповідь про цей бій у "Персах" швидше за все належить очевидцеві, і, ймовірно, при Платеях (479 до н. е.).

За молодості Есхіла, за часів упадку Пісістратидів, Афіни були малозначним містом, але йому довелось стати свідком тріумфу демократичного ладу, який вивів Афіни на провідне місце в грецькому світі, що сталося після греко-перських воєн.

Вперше Есхіл взяв участь у змаганні трагіків бл. 500 до н.е., під час першої Олімпіади, разом з Хірилом й Пратином, але перший приз йому вдалося здобути тільки в 484 до н. е., коли йому виповнилось сорок один рік. У 472 одержав першу нагороду за трилогію, що включала "Персів", у 467 перемогла фіванська тетралогія; у 463 — тетралогія про Данаїд, у 458 — шедевр "Орестея", єдина грецька трилогія, що дійшла до нас.

Есхіл здобував перше місце щонайменше 13 разів і 15 посмертно (що було можливо лише тому, що як виняток його п'єси були допущені до повторних постановок). Афіняни дуже високо цінували його твори. Про це можна судити вже з того, що після його смерті в Афінах була прийнята ухвала, що всякий бажаючий поставити п'єсу Есхіла "одержить хор" від влади (тобто отримає дозвіл зробити постановку драми на святі Діонісій).

Есхіл кілька разів (471-469) їздив на Сицилію і ставив там свої драми, а також склав трагедію "Етнянки" на честь заснування Етни тираном Гієроном, тодішнім правителем Сіракуз.

Переказ про те, начебто в 468 до н.е. Есхіл залишив Афіни, тому що його обурив успіх молодшого суперника Софокла, очевидно недостовірний, бо у 467 до н.е. Есхіл уже знову в Афінах на постановці своєї трагедії "Семеро проти Фів". Після 458 до н. е. Есхіл знову поїхав до Сицилії, де помер у м. Гелі в 456 до н.е. Надгробний напис вважається твором самого поета:

Тут, у землі хлібодайної Гели, впокоївсь навіки

Житель афінський — Есхіл, Евфоріона син.

Довговолосі мідійці змогли оцінить його силу,

А марафонські гай і плем'я — свідки відваги його.

Як і всі трагіки до Софокла, він сам виконував ролі у своїх драмах, але наймав також і професійних акторів. Вважається, що саме Есхіл зробив надзвичайно важливий крок у розвитку драми, ввівши в дію другого актора.

Есхіл об'єднував свої трагедії в трилогії (тетралогії з додатковою сатиричною драмою), присвячені спільній темі, наприклад долі роду Лайя. Невідомо, чи був він першим, хто почав створювати подібні єдині трилогії, однак використання саме такої форми відкривало широкий простір для думки поета і стало одним з чинників, що дозволили йому досягти досконалості. Вважається, що Есхіл був автором дев'яноста драм, назви 79 нам відомі; з них 13 — сатиричних драми, що звичайно ставилися як доповнення до трилогії. Хоча до нас дійшло тільки 7 трагедій, їхній склад визначився в результаті ретельного добору, зробленого в останні століття античності, де вони були у шкільному читанні, і тому їх можна вважати кращими або найбільш типовими плодами поетичного дарування Есхіла. Кожну з цих трагедій варто згадати особливо.

"Перси" – єдина історична драма, що дійшла до нас з усієї грецької літератури, описує поразку персів при Саламіні в 480 до н.е. Трагедія була написана через вісім років після цих подій, тобто в 472 до н.е. і була частиної трилогії, що не зберегася.

"Прометей закутий" – щодо часу постановки трагедії "Прометей закутий" даних немає. Одні вчені вважають її належної до раннього періоду творчості, інші, навпаки, до пізнього. Імовірно, це була частина трилогії, присвяченої Прометею.

Трагедія "Семеро проти Фів" – поставлена в 467 до н.е., є викладом історії синів Едіпа, Етеокла й Полініка. Це завершальна частина трилогії, перші дві трагедії були присвячені Лайю і його синові Едіпу.

Трагедія "Благальниці" – викладає історію п'ятдесяти дочок Даная, що забажали втікти з Єгипту, щоб не виходити заміж за своїх двоюрідних братів, синів Єгипта, і знайшли притулок в Аргосі. Через велику кількість архаїзмів ця трагедія довгий час вважалася найранішим зі збережених творів Есхіла, однак папірусний фрагмент, опублікований 1952, дозволяє датувати її приблизно 463 до н.е.

Трилогія "Орестея" – була написана в 458 до н.е. і складається з таких частин: "Агамемнон"; "Жертва біля гробу" ; "Евменіди".

Збереглося також понад 400 уривків з творів, до яких відкриття папірусів час від часу додають нові. Разом з іншими фрагментами й античними свідченнями вони часто проливають додаткове світло на творчість великого афінського драматурга, якого уже древні називали "батьком трагедії". Есхіл мав заслуженне визнання як у своїх сучасників, так і в нащадків.

Афоризми ЕСХІЛА:

• «Здаватись дурнем мудрому не страшно».
• «Мудрий — хто знає потрібне, а не багато-дечого».
• «Процвітаючі негідники нестерпні».
• «Так, погано мені, але це не причина, щоб робити неприємності іншим».
• «Якщо сила з’єднується із справедливістю, то що може бути сильніше за цей союз?».
• «Незавидна доля того, кому ніхто не заздрить».
• «Голос народу небезпечний, коли за ним істина».
• «У дзеркалі відбивається тіло, в провині — душа».
• «Не можна здолати необхідність».

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.

Для написання статті використано матеріали сайтів:

УкрЛіб https://www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printit.php?tid=7704  

Вікіцитатиhttps://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%95%D1%81%D1%85%D1%96%D0%BB

Я весь у ньому – в твоєму імені святому, Україно! До 91-ї річниці від дня народження Івана Федоровича Гнатюка.

Я   весь   у   ньому  –  в   твоєму   імені   святому,   Україно!  

До   91-ї   річниці   від   дня   народження   
Івана   Федоровича   Гнатюка.

 

27.07. 1929 -05.05. 2005

З віком грань між ерами зітреться,

Життя моє загубиться в імлі,

Але у вічність проросте із серця

Моя любов до рідної землі!

Іван Федорович Гнатюк народився 27 липня 1929 р. в с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький район Тернопільської обл.) у бідняцькій селянській сім’ї.

    Після смерті батька, ставши напівсиротою, Іван Гнатюк по закінченні сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в’язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині.

      27 грудня 1948 p. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв’язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтабоpax так званого Берлагу на Колимі.

     Першим концтабором стала зловісно знаменита Аркагала. За сім років, прожитих на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтабоpax: в Аляскітово, Дебіні, де містилася центральна колимська лікарня для зеків, на Холодному, Дніпропетровському, імені Бєлова та імені Матросова, з якого 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом».

       Політичних в’язнів, звільнених із-за грат за станом здоров’я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних через союзне Міністерство внутрішніх справ давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабора випадково познайомився у 1954 році. Але, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це ж був 1956 рік!).

     Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров’ї.  Органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не квапився. Навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні» вірші, знову береться за перо. І творчість додає йому сил боротися із важкою недугою. Тим паче коли його вірші стали з’являтися на шпальтах газет та журналів.

      Проте друга книжка «Калина» (1966) принесла авторові більше лиха, ніж радощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі її автора. Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки».

      За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п’ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою.

      Останніми роками українські художньо-літературні журнали та письменницька газета стали щедро друкувати його вірші, писані в колимських концтаборах. 1990 р. вони видані окремою книжкою-«Нове літочислення». За час творчості з-під його пера, крім вищезгаданих, вийшли такі збірки поезій: «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам’яті» (1977), вибране «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987) та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989).

     За незалежності вийшли книжки  «Правда-мста» (1994), «Вибрані вірші та поеми» (1995), «На тризні літа» (2003), «Хресна дорога» (2004).

     2000 р. за книгу споминів "Стежки-дороги" (1998) Іван Гнатюк був удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка. Відомий він також як перекладач поезії і прози з білоруської, польської, серболужицької мов.

       5 травня 2005 року добігла до кінця  хресна дорога Івана  Гнатюка. Похований на Губичах. На будинку в якому проживав письменник встановлена меморіальна дошка.

      Україна втратила ще одного вірного, незламного сина.  Однак Поет залишив майбутнім поколінням велику спадщину. Так, художній доробок Івана Гнатюка – вагомий. Ним можна пишатися.

Не в дріб’язках – життя людського суть:

У  пам’яті, що люди бережуть.            

«Відгомін життя»

          Із 2019 школа  в селі Дзвиняча носить ім’я відомого українського поета Івана Гнатюка. Влучно охарактеризувала його  письменниця Любов Проць у своїй статті «Душі вогонь і динаміт» в газеті «Слово Просвіти»: «Іван Гнатюк (1929-2005) – поет, народжений «з вогню Тарасового Слова». Його найвищі «університети» – сталінські тюрми і табори. Не дивно, що свою життєву дорогу митець означив як «хресну», бо шлях цей був устелений колючим терном: муками, стражданнями, болем… І все ж – «Кожний стукіт серця – Україна»! У цьому одному-єдиному рядку – весь Гнатюк: самовідданий і жертовний, незламний і непохитний. Патріот. Бунтар. Шевченківський лауреат. Лицар Слова і Духу. Незабутній Іван Гнатюк і в житті, і в літературі завжди був «не як усі»: різкий і гострий, непоступливий і безкомпромісний, імпульсивний і непередбачуваний… Одне слово, така собі цікава вибухонебезпечна суміш вогню і динаміту, з якою слід було поводитися вкрай обережно, інакше – спалахне й обпалить палючим дощем дошкульних слів: завжди об’єктивних і справедливих, хоч не завжди милих та приємних для вуха і серця. Він не вмів говорити пошепки, впівголосу. Навіть там, за «колючим плетивом дротів» лютої Колими, так і не навчився обходити гострі кути небезпечних ситуацій та прикрих розмов, – повсякчас прямий і гострий, як відточена стріла.

      Саме, вона, поетеса з Дублян, член НСПУ Любов Проць є автором і упорядником книги «Чотири відтінки сльози…». Цим  виданням, сторінки якого становлять спогади друзів, котрих життєві стежки зводили з Іваном Гнатюком, друковані в ЗМІ статті, рідкісні світлини тощо, вона сповнила свій моральний обов’язок перед цією непересічною в історії та українській літературі людиною. Адже він для неї був не просто порадником, редактором віршів, а творчим батьком, щирим і водночас вимогливим наставником.

       Ще одна нагорода. 26 червня 2020 року заступник голови Львівської ОДА Іван Собко вручив доньці Івана Гнатюка Любові Савці Почесний диплом в номінації «Гордість нації»,  який посмертно отримав український поет, прозаїк, перекладач, Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, багатолітній в’язень радянських концтаборів Іван Гнатюк.

Дорогі краяни! Читаймо твори Івана Гнатюка. І любімо Україну, як він її любив.

                     Ірина Перелом, бібліограф Бориславської МЦБС.