Іван  Якович  Франко – будівничий  української  державності.
До  164-ї  річниці  від  дня  народження  Івана  Франка.

«Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?»

/ І. Франко «Мойсей»/.

   Іван Якович Франко – це людина, яка накопичила національно-культурні та національно-політичні надбання всіх попередніх поколінь, сягнула вершин української та вселюдської культури як геніальний поет, письменник, мислитель, громадський діяч, філософ, увійшов у свідомість суспільства свого часу й наступних віків. І все своє творче життя присвятив боротьбі за соціальну справедливість та визволення українського народу з колоніального рабства і ця боротьба стала його ідейно-творчою заповіддю.

Саме Іван Франко був одним із головних речників самостійної України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Він стверджував, що тільки ідеал національної самостійності, вічні та незмінні цінності нації ведуть до її справжнього поступу й процвітання, заявляючи: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Серед причин, які заважають поступу української нації, найганебнішим явищем І. Франко називав «внутрішнє соціальне рабство». Він писав: «...незалежність політична взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин і пруссак лише про самих себе, а не про благо народу?». І. Франко вважав, що політична незалежність буде лише формальною, якщо не спиратиметься на духовні й інтелектуальні, а також економічні та матеріальні підвалини. Разом із тим, мислитель добре розумів важливість і одних, і других. Він усвідомлював, що держава не може існувати без потужної економіки, та водночас розумів, що самі «жолудкові потреби» не визначають буття держави, яка народжується з певних ідеалів.

Мислитель І. Франко уявляв майбутню українську націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки вона б не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися». Для становлення України як суб’єкта історії потрібна інтегральна праця в усіх галузях – як у культурі, в економіці так і в політиці. На чільне місце І. Франко ставив розвиток науки, освіти, преси та збереження рідної мови.

Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що відбутися як політична нація може лише соціально розвинений народ, який має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це в загостреній формі говорив поет вустами одного зі своїх героїв: «Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників». Без утвердження еліти, патріотичного смислового наповнення та спрямованості її діяльності не може бути повноцінним й буття нації. Але гіршим лихом для нашого національного розвитку І. Франко вважав настрій, що опанував певною частиною суспільності, – настрій «байдужий, а навіть ворожий для розвою української національності».

Брак віри у свою націю призводив до того, що найкращі українські сили тонули «в общеросійськім морі», а ті, які залишалися, впадали в зневіру та апатію, до кінця життя лишалися «gente Ukrainі, natione Russі» (за походженням українці, за національністю росіяни). Через те, що «егоїстично-матеріалістичне» розуміння потреб нації веде українців до зневіри та апатії, Каменяр застерігав від проявів національної меншовартості, засуджує тих, хто закликає займатися лише неполітичною культурою, тобто «плекати рідну мову, письменство, освіту», але не втручатися в політичну діяльність.

Особливо сьогодні, коли Росія веде чергову війну за поневолення українського народу, загарбавши Крим і частину території Донбасу, коли в державі діє потужна проросійська опозиція, яка підтримує агресію і місцевих зрадників, коли навіть Європа і Світ не усвідомили загрози з боку нової Російської імперії, українці мають навіки закарбувати у своїй пам’яті й свідомості настанову нашого генія: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Тому, щоб врятувати націю і державу, ми  маємо втілити в життя основоположні принципи національної ідеї українського Мойсея. І на превеликий жаль, політичні лідери й керівники нашої держави, частина української громади і чиновників не лише не усвідомили, а й не знають настільки важливі ідеї національного і суспільного устрою генія  Івана Франка для нас сьогодні. Вони є символом історичного шляху України.

Іван Франко за століття до здобуття нашим народом свободи закликав нас зберігати національну ідентичність, формувати національну й політичну свідомість, бути українцями й патріотами у різних куточках своєї Батьківщини, гартувати волю й багато і невпинно працювати для будівництва єдиної соборної держави, наголошуючи:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.