Поетично – філософський світ Богдана Завідняка

 

Борислав – ти єдиний такий,

Борислав – ти святий і близький.

Місто радості щастя й любові,

Борислав – ти у кожному слові!

    20 листопада в центральній міській бібліотеці відбулася  творча зустріч «Поетично – філософський світ Богдана Завідняка».

Ведуча заходу Алла Божко наголосила, що наш Борислав – колиска нафтової промисловості – місто, яке породило багатьох талановитих людей, особливо в літературній галузі. І сьогодні до нас завітала людина непересічна: доктор філософії, доцент кафедри філософії Українського Католицького університету у Львові, випускник Папського університету св. Урбана в Римі (1992–2001), а ще поет,  перекладач, упорядник книг, критик,  член спілки письменників України.  А ще хороший батько, вдячний син, люблячий чоловік і великий патріот України – це Богдан Теодорович Завідняк.

Богдан Завідняк є автором філософських творів, літературних  досліджень, критичних матеріалів. Окремою віхою його творчості є переклади. Богдан Теодорович перекладає з німецької, польської, російської, італійської, англійської та латинської мов. За своє кредо в перекладацькій діяльності взяв слова свого духовного наставника в літературі, письменника Ігоря Качуровського:  «Скільки є ще поетичних світів, до яких ми навіть не зазирнули…».

 Керуючись цими словами, як людина високоосвічена, звертається до незаслужено забутих авторів. Так в 2001 році виходить з друку двохтомник німецької поетеси 18-19 ст. баронеси Аннети фон Дросте – Гюльсгоф, вірші якої переклав Богдан Завідняк.

  У літературному кутку «Сузір’я літераторів Борислава» представлена зірочка Богдана Завідняка.  А загорілася вона тому, що побачили світ книги  поезії автора – це книги «Калинове вікно» та «Фіалкова флейта».

По – справжньому закоханий у філософію, автор спробував у своїх книгах передати філософію життя засобами поезії:

В цю книжку нашептали ці слова

Душа і  Бог з його красивим змістом,

Про все, що в ній і чим горів, бува,

Як слухати сідало поза містом

Загривлене, як лева голова,

Ласкаве сонце, ніжне й променисте…

Упродовж творчої зустрічі гості із задоволенням послухали роздуми автора, свої поезії і художні переклади, виступи його колег по перу.

Наші любителі художнього читання під керівництвом Наталії Харлан підготували поетичний подарунок, прочитавши поезії нашого гостя. А саме, про сенс поезії автора «Пиши і жди, коли зійде» читав Олексій Сабат, поезію «Звільнення» прочитала Наталія Сабат, Богдана Ровенчак продекламувала «Смерть Лазаря», а Остап Федрак прочитав поезію «В церкві на Волянці».

Знайомлячись з творчістю Богдана Теодоровича, ми бачимо, що основним її лейтмотивом є роздуми про людське буття, про найдосконаліше Боже творіння – людину, про сенс людського життя. І вічна тема – сюжети з Біблії…

     З привітальним словом виступили:

     Роман Соловчук – заслужений журналіст України, член спілки  журналістів і спілки письменників України, автор книг «Барабський міст», «Краяни», публіцист, видавець, а ще й меценат бібліотек міста.

 

     Володимир Гнатюк – член спілки письменників України, поет, автор поетичних збірок «Вічність духу», «Пробудження».

     Богдан Британ – член спілки письменників України, журналіст, поет, автор поетичних збірок «На небесах Вселенської любові», «Дорога до себе».

     О. Микола Пишкович – настоятель храму Успіння Богородиці, що на Мражниці.

  Марія Голобутовська – спеціаліст відділу освіти, вчитель ЗОШ №5.

    Тетяна Шеремета – журналіст, директор радіоредакції «Слово».

   Гості з приємністю поспілкувалися, дізналися багато цікавого про нашого талановитого краянина, який своїм життям поповнює когорту уславлених людей Борислава і побажали йому творчого неспокою, нових здобутків, а найголовніше, Божої опіки та здоров’я.

72 - й річниці заснування Української повстанської армії

   

 «УПА : історія нескорених»

«О, скільки їх лежить в Карпатах, що

                                                полягли за рідний край.

                                                 Вони і досі ще на чатах -

                                                  То ж пам’ятай, вкраїнцю, знай.

                                                  Що вони завше  були з нами.

                                                   Лягли геройськи за народ.

                                                   Щоб не вмивались ми сльозами,

                                                   Щоб жили вільно, без заброд!»

                                                   (М. Сеньків - Дум’як «Повстанці”).

   Спрага волі завжди пекла серця українського народу. Недарма на нашому гербі – тризубі читаємо слово «воля». Протягом багатьох століть на нашу волю зазіхали різні загарбники. І тільки, як проблиски сонця в осінню пору, то тут, то там, спалахували повстання, доведеного до відчаю, знедоленого народу.

   … Рік 1917 не вирішив українського питання, хоч розбудив у багатьох національну свідомість. Держава проіснувала недовго. «Червона мітла», що прийшла після цього на Україну, кістлявою рукою смерті змела в могили мільйони українців.

   Загарбавши в 1939 році Західну Україну, більшовицькі загони розпочали масові розправи над мирними людьми. Частково ці злочини викривались після приходу німецької армії. Та викриваючи більшовицькі злочини, німці водночас робили свої.

   У такий грізний час народ України взявся до зброї. Спочатку це сталося на Волині, потім у Галичині та інших регіонах. Так утворилися перші загони УПА. Вона була єдиною існуючою під час війни політичною українською самостійницькою організацією українських націоналістів.

   УПА – це були злиті воєдино збройні загони, в яких кожен виконував свої функції – одні в боях здобували у ворога зброю, інші дбали про постачання. Діяла широка розвідувальна сітка, до якої залучались жінки, дівчата та підлітки. Вбачаючи в цих людях загрозу, німецьке командування розпалювало ворожнечу між українським та польським населенням, одночасно набираючи у шуцполіцію поляків замість українців, які, прихопивши зброю, влились у загони УПА. ОУН ніколи не боролась за владу для себе, а тільки за владу для українського народу, завжди намагалась консолідувати всі самостійницькі сили для боротьби за досягнення української самостійної держави.

   В грудні 1942 року на доручення Проводу ОУН всі сотні ОУН одержали назву «УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА  АРМІЯ».

   Урок історії «УПА: історія нескорених» провели працівники бібліотеки – філії № 6 для юнацтва з групою перукарів професійного ліцею нашого міста. Зі вступним словом виступила вчитель української мови та літератури Наталя Кузимко.    

   Працівники бібліотеки Галина Почіковська і Ольга Смерека розповіли про правдиву історію героїчної боротьби УПА з німецько - фашистськими і більшовицькими поневолювачами нашого краю.

Учні: Радьо Юля, Лавринець Роксолана, Кушнір Ірина, Сеньків Роксолана, Станович Віра, Карпінець Лілія, Пігур Ірина та Черхавська Марія прочитали вірші: О. Бабія «Марш», «Марш «Сіроманців», «Гімн Безсмертної Батави», В. Квітневого «Пам’ять», М. Попович - Назарука «Тарасові Чупринці», Т. Вільшинки «Слава героям», Санжара «Там за лісом», легенду Р. Дурбака «За Україну, за її волю!...», М. Романовича «Пісня останніх повстанців».

   Ольга Смерека провела презентацію книжкової виставки: «ОУН - УПА: смолоскипи історії».

   Завершуючи урок історії, Галина Почіковська нагадала присутнім про те, що цей захід був присвячений тим, хто вписав нову славну сторінку в історію боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Без УПА українці на фронтах Другої світової війни змушені були б гинути тільки під чужими прапорами в рядах чужих армій, за чужі і ворожі Україні цілі та інтереси. УПА своєю боротьбою врятувала національну честь України і показала світові, чого хоче український народ і нащо він здатний.

   Сьогодні ми згадали тих, хто вже навіки залишиться там – у кривавій, зате героїчній добі, яка смертю полеглих скріпила наші стремління до волі і окропила її перший проблиск на видноколі нової України. І ми не маємо права відвести погляду від тих віддалених у часі очей, бо незалежна Україна була б неможлива без страшних, ніколи до того небачених жертв, якими наш народ оплатив право бути вільним.                                                                                                                  

Громадські слухання «Громада і бібліотека: чуємо один одного»

Альбом-каталог "Декоративно-прикладне мистецтво: 200 імен" у фондах бібліотек Бориславської МЦБС

Бориславська міська централізована бібліотечна система  отримала чудове видання - альбом-каталог "Декоративно-прикладне мистецтво: 200 імен" від cultprostir.ua. 

Альбом-каталог — перше за роки незалежності України видання, присвячене творчості провідних художників професійного декоративного мистецтва. Великий ілюстративний ряд доповнюють творчі кредо митців, а також ґрунтовна стаття, в якій автор дає глибокий аналіз художніх процесів, що передували 90-м рокам і на повну силу проявилися саме протягом остан­нього десятиліття XX ст. Творчість окремих митців характеризується у контексті всього різноманітного, різностильового художнього розвою цього часу. Біографічно-енцикло­педичний довідник подає основні відомості про митців.

Головна мета цього видання — на прикладі творів кращих представників професійного декоративного мистецтва, їх самобутньої і визначної творчості збудувати широку і захоплюючу картину розвитку мистецтва України 80—90 років.

Працівники та користувачі бібліотек щиро вдячні Вам за чудовий дарунок.

До 85 - річчя від дня народження Дмитра Павличка

Літературна година
«О рідне слово, що без тебе я!»

Справедливо говорять, що біографія поета - в його віршах. З поезій Дмитра Павличка можна дізнатися про його життєвий шлях, становлення характеру, про погляди і переконання чи не більше, ніж з підручників, де йдеться про цього талановитого поета.

   Поет, перекладач, громадсько - політичний діяч, дипломат.  Народився 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатів (тепер Косівського району Івано - Франківської області) у селянській родині. Навчався в польській школі, Коломийській гімназії та десятирічці.

Протягом 1948 – 1953 рр. навчався на філологічному факультеті  Львівського університету, потім - в аспірантурі, але полишив наукову роботу.

У 1953 році вийшла його перша збірка  «Любов і ненависть». Впродовж 1957 - 1959 рр. - завідувач відділу поезії  журналу «Жовтень». Весь 18 – ти тисячний тираж книжки Павличка «Правда кличе» 1958 р.) було знищено за вказівкою партійних органів через антисталінський сонет «Коли  умер великий Торквемада».

Після переїзду до Києка працював у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у секретаріаті Спілки письменників України, протягом 1971 - 1978 рр. редагував журнал «Всесвіт». У 80 - х рр. брав активну участь у демократичному русі України: один із засновників народного руху України, перший голова Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Неодноразово  обирався народним депутатом ВР України.

Впродовж 1995 – 2002 рр. займався дипломатичною роботою: Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій республіці та Республіці Польща.

Серед багатогранної творчої спадщини збірки «Моя земля», «Чорна нитка», «Правда кличе», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого обличчя», «Покаянні псалми», «Сонети», антологія «Світовий сонет» та ін..; переклади поезії Хосе Марті, Николи Вапцарова, В. Шекспіра; літературознавчі розвідки «Магістралями слова», «Над глибинами», «Біля мужнього світла», де вміщено статті з історії світової  літератури - про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, В. Стефаника, О. Гончара, М. Рильського, Шолом - Алейхема, Хосе Марті, М. Шолохова та ін.

    Протягом 2010 - 2011 рр. видав десятитомник поезій  та перекладів, а в 2012 році збірку публіцистики «Голоси мого життя». Є автором сценаріїв до фільмів «Сон», «Захар Беркут».

Чимало віршів  Д. Павличка покладено на музику, автор тексту пісні «Два кольори». На літературну основу Д. Павличка створено лібрето до опери «Золоторогий олень» О. Костіна, його тексти лягли в літературну основу Каддиш - реквієму «Бабин Яр» Є. Станковича.                                                                 

Дмитро Васильович  нагороджений орденами Трудового Червоного Прапара, Дружби народів, «Знаком пошани», орденами «За заслуги ІІІ ступеня» та «Князя Ярослава Мудрого V ст.”, Героя України, є лауреатом Національної  премії України ім. Т.Шевченка. Має дипломатичний ранг посла України ( був послом  у Польщі та Словаччині).

 Літературна година «О рідне слово, що без тебе я ?»  проведена для учнівського колективу  8 - их класів ЗОШ №5.   

З вступним словом до учнів звернулася вчитель української мови та літератури Ольга Козич. Працівники бібліотеки - філії №6 для юнацтва Марія Лутчак і Ольга Смерека розповіли про життєвий і творчий шлях Дмитра Павличка. Учні 8-их класів: Марина Марголич, Мар’яна Шаповал, Антон Айзенбарт, Тетяна Файчак, Марта Ковалик , Володимир Дешевий більш детально зупинилися на літературній діяльності поета, прочитали його поезії: «Стоїть переді мною мати…», «Моя любове, ти як Бог», «Я стужився, мила, за тобою», «Якби я втратив очі , Україно…», «Птиця», «О рідне слово, хто без тебе я», «Рідна мова» та ін.                                               
      Музичний керівник Ігор Хоп’як  підготував  з учнями пісні на тексти Д. Павличка: «Два кольори», «Вставай, Україно, вставай».

 Бібліотекар   бібліотеки - філії №6 Марія Лутчак провела перегляд книжкової виставки «З літературної спадщини Дмитра Павличка». Зав. бібліотеки – філії №6 Ольга Смерека прочитала присутнім притчу  Д. Павличка «Про справедливість». Підсумувала літературну годину вчитель школи Ольга Козич, підкресливши значимість творчості Д. Павличка для молоді сучасної України, прочитавши вірша «Чути гамір з п’ятої колони», який належить до 12 –ти «Віршів з Майдану».

     Його поетична слава, як і горда громадянська постава, є нині запорукою всенародної шани. Тож Україна  не дасть несамовитому в любові  та ненависті поетові  зледащіти духом, втишитися і впокоритися. Та й сам Павличко в «Молитві за Україну» просить Господа любові й непокори для України, а для себе творчих сил, мислі й хисту до праці, аби втишити свою болящу печаль:

«Дай невмирущість Україні,

                 Мені  - досмертних правд  вогонь!».  

    Роздумуючи про Дмитра Павличка Олесь Гончар у своєму «Щоденнику» визнав: «Дмитро Павличко – це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, Каменяр нової доби».

        Дмитро Павличко й далі творчо випалює себе на пломінкому багатті контрастів, конфліктів, на протистоянні думок і вчинків,  настроїв і почуттів, всякчас зриваючи голос відчайдушним криком болю за майбутнє українського народу.

               Я віршем стаю до битви

Віршем мучусь, віршем кохаю…

Літературні читання

«Дух одвічної стихії Івана Гнатюка»

Лауреат Національної премії Тараса Шевченка, поет, письменник, перекладач, есеїст, громадський діяч, Почесний громадянин міста Борислава. 
   Літературні читання «Дух одвічної стихії Івана Гнатюка», які відбулися в центральній міській бібліотеці, були присвячені 85 - річчю від дня народження Івана Гнатюка.

 Борислав – місто незвичайної долі: оспіваний Каменярем, він постійно плекає таланти письменницької ниви. Так вже розпорядилася доля, що географічно знаходячись на 101 кілометрі від обласного центру Борислав приютив багатьох талантів України в роки тоталітарного режиму. В величному  сузір’ї літераторів Борислава чільне місце займає постать Івана Гнатюка.  Після сталінських таборів доля привела поета до міста прикарпатських нафтовиків, де мешкали  батьки дружини.

Ще в давні дні, як був я школярем,

Постав мені він з повістей Франкових,

Постав у злиднях,в запахах нафтових,

Закіпчений, захльостаний дощем.

Так писав про Борислав Іван Гнатюк. А перед тим була п’ятирічна школа у селі Дзвиняча, Тернопільської області, де народився письменник, потім - педагогічне училище, перший арешт…

Коли мене, провівши до воріт

Благословляла мати на дорогу

Я ще не знав,задивлений у світ

Що буду так тривожитись за нього.

Змалку жив любов’ю до свого народу. Ця любов була великою силою і дала можливість пережити навіть те, чого здавалося би, людина не в силі перенести. Потім відчув велику силу гніву, який теж вважав святим,- без того гніву не може бути любові, як і навпаки.

Колючим терням була устелена хресна дорога поета. Він автор унікального , неповторного життя, в якому було все: і злети і тортури, і каторга, і любов, і натхнення , поразки і перемоги.

Той шлях мені відміряний ще зроду.

Тернистий? Що ж..такий уже як є.

Такий важкий, як в цілого народу,

Що перейшов чистилище своє.

І далі йде, розламуючи грати.

Знекровлений в неволі й боротьбі.

Але якби прийшлося вибирати-

Той самий шлях я вибрав би собі.

 Життя Івана Гнатюка, як доля справжніх поетів, віддзеркалює долю усього українського народу тогочасного періоду. Доля тяжких таборів судилася  нашій краянці, Почесній громадянці міста Борислава п. Анастасіїї  Закидальській. Їй так близький вірш Гнатюка «Каторжанка».

Літературні здібності Івана Гнатюка проявилися ще в юнацькі роки. Поезія прийшла до нього з піснею, яку мати співала довгими зимовими вечорами. А поруч з материнською піснею слово Кобзаря. У спогадах письменника читаємо «Особливо мене захопили поезії Тараса Шевченка, які я завчав собі напам’ять».

Від першого вірша, датованого далеким 1949 роком, до першої збірки «Паговіння» минуло шістнадцять років. І навіть каторжний режим сталінських таборів не відбив у поета жаги до літературної творчості. Маючи непокірну вдачу, він так і залишився для нас поетом-борцем, поетом-бунтівником.

Ні, я не скнів – я жив,

Хоч часто в очі смерті

Дивився й кровю в них

Плював у забутті,-

Я пізнавав життя в бездушності одвертій,

Але ніколи їй не не кланявся в житті.

Та одна за одною приходять до читача поетичні книжки: «Калина», «Повнява», «Жага», «Барильєфи пам’яті», «Дорога», «Чорнозем», «Турбота», «Осіння блискавка», «Благословенний світ», «Дім і час», «Нове літочислення», «Хресна дорога», «Правда-мста» «Благословляла мати на дорогу»... І скрізь - самопожертвенна любов і біль за Україну.  

І ще одне життєве крило - любов до матері,  до родини.  «Бережімо людство, але матір перш за все на світі – бережім» - пише поет.

    Іван Гнатюк кілька разів відмовлявся від нагород, якими його хотіла приручити колишня влада.

Від Шевченківської премії не відмовився з великого поклоніння перед величчю постатті Шевченка.

В 2000 році за книгу споминів «Стежки - дороги» Іван Гнатюк удостоєний премії імені Тараса Шевченка.  Але життєві спомини великого поета не могли вміститися в одній книзі. Тому, разом з автором його життя ми проживаємо в книгах «Бездоріжжя», «Свіжими слідами».

Іван Гнатюк щиро любив Україну. Цю любов він прагнув передати всім нам, як своєрідну естафету.

З віком грань між ерами зітреться,

Життя моє загубиться в імлі,

Але у вічність проросте із серця

Моя любов до рідної землі.

Читаймо твори Гнатюка і це буде йому нерукотворний памятник.   Любімо Україну, як він її любив.

 Під час літературних читань прозвучали твори Івана Гнатюка: «Кобзар» - Остап Федрак, «Стефан Ковалів» -  Олег Федрак, Валерія Шахунова,  Олександр Кретчак,  «Нема нічого кращого за слово»  - Терезія Рославцева,  «За що Господь тебе карає» - Марія Вороняк, «Пагонець»- Олексій Сабат, «Любіть її не вірте суєсловам» - Наталія Сабат, «Полум’я  калини» - Богдана Ровенчак,  «В мені весняно бродять соки» - Святослав Ровенчак , «Доборолись- нікуди вже далі» - Володимир Дидик, «Моя любов» - Ірина Дудра. Художнє читання підготувала Наталія Харлан.

 Захід підготувала і провела бібліотекар Центральної міської бібліотеки  Алла Божко.

Провідний методист 
Бориславської МЦБС  
Божена Дмитришин.

Літературне свято «Нам пора для України жить»

Літературне свято 
«Нам пора для України жить».

Дух, наука, думка, воля –

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день!

27 серпня минуло 158 років від дня народження Івана Яковича Франка. 

У центральній міській бібліотеці Бориславської МЦБС зібралася громада міста, любителі творчості великого Каменяра, щоб згадати й вшанувати  великого борця за Незалежність, який залишив нам спадок української гідності і нині закликає нас до єдності».

Велет духу й титан праці – ці дві істини людського буття стали життєвим кредом великого сина українського народу – Івана Франка. Він ніколи не зраджував цьому життєвому закону і з гордістю виконав його, хоча земний шлях був недовгим і надзвичайно стражденним.

«Лиш боротись – значить жить» – це кредо Франка завжди актуальне для нас, особливо в цей складний час. Це не просто гасло, а глибока внутрішня переконаність людини, яка пережила страждання, особисті невдачі, переборола тимчасову слабкість духу, але не зломилася.

Наукова спадщина Франка, яка принесла йому всесвітню славу вченого-політолога багатогранна й всебічна у зображенні ним подій і явищ тогочасного суспільства.

Він був у передніх рядах тих, хто ламав скелю старого світу во ім’я нового, скелю неправди і визиску во ім’я правди. Він звав людський дух «вічним революціонером». Вічним революціонером був він сам.

І хоч Франка вже давно немає серед нас, але його незборимий дух завжди допомагає нам, українцям, розганяти хмари ідеологічної облуди та приниження, які неодноразово темною смугою нависають над Україною.

Похмуро виглядає наше небо сьогодні, але тепер ми зобов’язані повторювати подвиг Франка, котрий є великим астральним тілом, що гріє всю Україну.

Франко сформулював великої історичної ваги ідеал українського націотворення – витворення з великої стійкої маси українського народу – української нації.

Він глибоко переконаний, що не може бути національної самостійності, якщо народ у своєму духовному розвитку не вийшов із меж етнографічної свідомості і не піднявся до рівня розуміння свого національного "я", тобто усвідомлення того, що моє національне "я" – не малорос,  і, тим більше, не "хохол", а українець, що єднає всіх українців            у єдину національну родину – українську націю.

У наш час для декого стало звичним "правилом" виводити на світ Божий протиставлення Західної та Східної України, у ситуаціях, коли це вигідно певним силам у певних політичних цілях.

Ніколи ніхто з українців Західної України не протиставляв Західну Україну Східній. Західноукраїнська інтелігенція і всі українці боролися за здобуття самостійної, соборної, суверенної української держави зі столицею в Києві. Для них – це була святиня.

Для кожного українця  націоналізм – це патріотизм і служіння своєму народові. Тому марними та провокаційними є намагання ділити й протиставляти український народ за випробуваним принципом "розподіляй і володарюй" і ще гірше за націоналістичними характеристиками в спотвореному значенні, бо за цією політичною спекуляцією приховано намагання підірвати національну єдність українського народу.

І хочеться нагадати Вам, шановні краяни, важливий «вирок» Івана Франка, винесений ним, самому собі: «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай росте і розвивається український народ!»

Та попри все – Франко залишається Франком. До нього не заросте народна стежка. До нього приходитимуть все нові покоління, в його творах знаходитимуть вічно палаючий вогонь любові до свободи, до незалежності, не боячись ніяких труднощів, невпинно йти вперед шляхом миру і праці. Через безупинний плин літ долітає до нас його полум’яне і тривожне слово.

Несе Франко нащадкам хліб щоденний

Несе у серці вистражданий вірш.

Несе в поривнім нескоримім жесті,

І шлях його крутіш, аніж гора,

За всіх, хто йшов у бій на полі честі,

За всіх, хто гинув на шляху добра.

Упродовж свята любителі слова продекламували поезію Івана Франка «Я не жалуюсь на тебе доле» (Наталія Сабат), «Гримить» (Валерія Шахунова), «Земле, моя всеплодющая мати» (Ася Лепак), «Гей, брати» (Каріна Чопик), «Немає друга понад мудрість» (Богданна Ровенчак), «Не пора», (Володимир Дидик).

Квіти до підніжжя пам’ятника Іванові Франку поклали: міській голова Володимир Фірман, заступник міського голови Сергій Оленич, начальник відділу гуманітарної політики Роман Тарнавський та представники громади міста.

Провідний методист

Бориславської МЦБС

Божена Дмитришин.