Я весь у ньому – в твоєму імені святому, Україно!
До 91-ї річниці від дня народження
Івана Федоровича Гнатюка.
 |
| 27.07. 1929 -05.05. 2005 |
З віком грань між ерами зітреться,
Життя моє загубиться в імлі,
Але у вічність проросте із серця
Моя любов до рідної землі!
Іван Федорович Гнатюк народився 27 липня 1929 р. в с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький район Тернопільської обл.) у бідняцькій селянській сім’ї.
Після смерті батька, ставши напівсиротою, Іван Гнатюк по закінченні сільської школи поступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до в’язниці він утік і невдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині.
27 грудня 1948 p. його знову було заарештовано і після чотиримісячного слідства засуджено за зв’язок з Організацією українських націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтабоpax так званого Берлагу на Колимі.
Першим концтабором стала зловісно знаменита Аркагала. За сім років, прожитих на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтабоpax: в Аляскітово, Дебіні, де містилася центральна колимська лікарня для зеків, на Холодному, Дніпропетровському, імені Бєлова та імені Матросова, з якого 6 лютого 1956 р. він був звільнений «на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955 г. как страдающий тяжелым недугом».
Політичних в’язнів, звільнених із-за грат за станом здоров’я, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних через союзне Міністерство внутрішніх справ давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабора випадково познайомився у 1954 році. Але, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це ж був 1956 рік!).
Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південних степах, куди І. Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення не могли не позначитися на його здоров’ї. Органи Держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами до Борислава. Та Іван Гнатюк вмирати не квапився. Навпаки: важко хворий, він, як і в сталінських концтаборах на Колимі, де потай писав «захалявні» вірші, знову береться за перо. І творчість додає йому сил боротися із важкою недугою. Тим паче коли його вірші стали з’являтися на шпальтах газет та журналів.
Проте друга книжка «Калина» (1966) принесла авторові більше лиха, ніж радощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана націоналістичною, і це, безумовно, позначилося на подальшій долі її автора. Коли ж І. Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретар Львівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, що не простить їм того, що вони «контрабандою прийняли націоналіста до Спілки».
За два з половиною десятки років він видав (разом із трьома перевиданнями) п’ятнадцять збірок поезій, які були замовчані критикою.
Останніми роками українські художньо-літературні журнали та письменницька газета стали щедро друкувати його вірші, писані в колимських концтаборах. 1990 р. вони видані окремою книжкою-«Нове літочислення». За час творчості з-під його пера, крім вищезгаданих, вийшли такі збірки поезій: «Повнява» (1968), «Жага» (1970), «Життя» (1972), «Барельєфи пам’яті» (1977), вибране «Дорога» (1979), «Чорнозем» (1981), «Турбота» (1983), «Осіння блискавка» (1986), «Благословенний світ» (1987) та книжечка для дітей «Хто найдужчий на весь світ» (1989).
За незалежності вийшли книжки «Правда-мста» (1994), «Вибрані вірші та поеми» (1995), «На тризні літа» (2003), «Хресна дорога» (2004).
2000 р. за книгу споминів "Стежки-дороги" (1998) Іван Гнатюк був удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка. Відомий він також як перекладач поезії і прози з білоруської, польської, серболужицької мов.
5 травня 2005 року добігла до кінця хресна дорога Івана Гнатюка. Похований на Губичах. На будинку в якому проживав письменник встановлена меморіальна дошка.
Україна втратила ще одного вірного, незламного сина. Однак Поет залишив майбутнім поколінням велику спадщину. Так, художній доробок Івана Гнатюка – вагомий. Ним можна пишатися.
Не в дріб’язках – життя людського суть:
У пам’яті, що люди бережуть.
«Відгомін життя»
Із 2019 школа в селі Дзвиняча носить ім’я відомого українського поета Івана Гнатюка. Влучно охарактеризувала його письменниця Любов Проць у своїй статті «Душі вогонь і динаміт» в газеті «Слово Просвіти»: «Іван Гнатюк (1929-2005) – поет, народжений «з вогню Тарасового Слова». Його найвищі «університети» – сталінські тюрми і табори. Не дивно, що свою життєву дорогу митець означив як «хресну», бо шлях цей був устелений колючим терном: муками, стражданнями, болем… І все ж – «Кожний стукіт серця – Україна»! У цьому одному-єдиному рядку – весь Гнатюк: самовідданий і жертовний, незламний і непохитний. Патріот. Бунтар. Шевченківський лауреат. Лицар Слова і Духу. Незабутній Іван Гнатюк і в житті, і в літературі завжди був «не як усі»: різкий і гострий, непоступливий і безкомпромісний, імпульсивний і непередбачуваний… Одне слово, така собі цікава вибухонебезпечна суміш вогню і динаміту, з якою слід було поводитися вкрай обережно, інакше – спалахне й обпалить палючим дощем дошкульних слів: завжди об’єктивних і справедливих, хоч не завжди милих та приємних для вуха і серця. Він не вмів говорити пошепки, впівголосу. Навіть там, за «колючим плетивом дротів» лютої Колими, так і не навчився обходити гострі кути небезпечних ситуацій та прикрих розмов, – повсякчас прямий і гострий, як відточена стріла.
Саме, вона, поетеса з Дублян, член НСПУ Любов Проць є автором і упорядником книги «Чотири відтінки сльози…». Цим виданням, сторінки якого становлять спогади друзів, котрих життєві стежки зводили з Іваном Гнатюком, друковані в ЗМІ статті, рідкісні світлини тощо, вона сповнила свій моральний обов’язок перед цією непересічною в історії та українській літературі людиною. Адже він для неї був не просто порадником, редактором віршів, а творчим батьком, щирим і водночас вимогливим наставником.
Ще одна нагорода. 26 червня 2020 року заступник голови Львівської ОДА Іван Собко вручив доньці Івана Гнатюка Любові Савці Почесний диплом в номінації «Гордість нації», який посмертно отримав український поет, прозаїк, перекладач, Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, багатолітній в’язень радянських концтаборів Іван Гнатюк.
Дорогі краяни! Читаймо твори Івана Гнатюка. І любімо Україну, як він її любив.
Ірина Перелом, бібліограф Бориславської МЦБС.
