ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ СВЯТО "ПРОРОК"

Між берегами вічності клекоче час,

Рокоче дня нового світла повінь.

Живуть, Тарасе любий, поміж нас

І голос твій, і пензель твій, і Слово.

Воно налите незгасимим яр-вогнем,

Навічно коване з дзвінкої криці.

Воно ще яскравіше з кожним днем

В серцях у наших буде променитись.

І знову травень… І знову линуть до нас думи геніального українського поета… Традиційно український народ у цей травневий день звертається до постаті Тараса Шевченка, до постаті, яка у своїй величі була, є і залишиться незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення. Бо Великого Кобзаря ми воістину можемо сприймати як Пророка, волею Всевишнього посланого для українського народу.

Сьогодні, 22 травня, минає 156 років з дня перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі!  Чому ж ця дата відіграє таку велику роль у житті українців? Тому, що Шевченко – це серце України!Тому, що серце України – там, де спочиває Тарас!

Ведучі заходу Божена Дмитришин та Андрій Делінкевич розповіли про Тараса Шевченка як борця і Пророка. Бо все своє життя він плекав любов в собі та в інших до України. Його грізні, емоційні, пророчі слова лунали, як гімни свободі й відвазі. Шевченко окрилив Україну та її слово. «Бог - Україна - Шевченко - ось наші вікові засади державотворення!».

Вшанування пам’яті Великого Кобзаря стало в нашій державі щорічним і всенародним. А могила Шевченка перетворилася на місце паломництва українців, біля якої проходять богослужіння, сюди звідусіль їдуть люди вклонитися Кобзареві.

Пізнавати Шевченка - це пізнати історію, доходити до найостаннішого кола українського пекла, опускатися в огидні ями національного розбрату, малоросійського плебейства, всього того, що доводиться викорчовувати і випалювати словом Пророка.

Пізнавати Шевченка – це мучитися, страждати від того, що нашу предковічну землю позбавили спокою сусіди-нероби. Пізнавати Шевченка – це працювати до сьомого поту й наближатися до торжества добра над злом, очиститися духовно і морально.

Великі знання і розум Шевченка дивували сучасників, але вони не могли ще осягнути, що це – Пророк, що цей розум дано цьому з вища і для певної місії. Тепер уже багато хто розуміє і стверджує, що його високе мистецтво із його глибинною щирістю є не лише мистецтвом, а відбиттям справжнього життя України. Сучасники поета лише підсвідомо відчували це. Так Микола Костомаров у своїх спогадах про Шевченка вражено пише:  «Я побачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини… Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина…».

Тарас Шевченко був не лише людиною, він був Пророком з Божого покликання. Іноді він сам замислювався над тим, що робить і чому робить. Іноді він дорікав собі, що закінчивши Академію мистецтв і маючи добрі здібності та гарні малярські доробки, все ж більше уваги віддавав віршам, а не малярству. У своєму щоденнику він писав: «В тіні моєї коштовно-розкішної майстерні, як у пекучому дикому степу наддніпрянськім, передо мною пролітали тіні наших бідних мучеників-гетьманів. Передо мною розстилався степ, усіяний курганами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій незайманій меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принадності. Покликання – і нічого більше…».

Отже покликання було сильнішим за самого Шевченка, покликання – до слова. Це покликання не творилось людьми, оточуючі люди всіляко спонукали його до малювання. Але перемагало вище покликання – Слово, - бо «на початку було слово», як слово Всевишнього Творця, так і посланих ним Пророків. А слово Шевченка живило і живить численні когорти українських митців…

Тарас Шевченко – це та постать, з якою асоціюють Україну та українців. Тобто його життя – це історія нашої країни. Якщо світ майже нічого не знає про багатьох талановитих українських літературних творців, то про Шевченка бодай одним вухом чула більшість.І хто б ти не був, де б не жив,той, хто перечитає «Кобзаря», не зможе уявити своєї долі без Шевченка.

Той, хто крізь алмазну грань Кобзаревого слова гляне у світ, той уже ніколи не спиниться в дорозі до ідеалу – істинного братства між людьми і народами. Шевченко належить до найулюбленіших поетів світу – від Біловежі до Гімалаїв, від Сицилії до Японії.

Панахиду з нагоди 156-ї річниці перепоховання Тараса Шевченка в Україні відслужили священнослужителі УГКЦ та УПЦ КП о. Олег Смерека, о. Петро Підлубний, о. Ігор Ткачів.

Квіти до пам’ятника Т. Шевченку поклали представники влади міста.

Депутат міської ради, голова постійно діючої комісії з питань культури, освіти, молоді, фізичної культури та спорту Андрій Спас у своєму виступі зазначив, що вшановуючи пам’ять про Кобзаря, ми робимо крок вперед до об’єднання всього українського народу, бо Шевченко для українців – це символ віри. Ту силу, яка звучить у його словах, неможливо знищити, вона вічна.

Чудову літературну композицію «Навіки в пам’яті народній» підготували учні ЗОШ №4 під керівництвом вчителя української мови та літератури Надії Карпінець.

Учні ЗОШ №4 Софія та Назар Кузьмак під керівництвом Наталії Баран натхненно виконали пісню «Борітеся, поборете!».

Для Шевченка Україна – найвища земна святиня, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав. «Сьогодні усім нам варто розуміти глибину цієї події. А сьогоднішній захід нехай стане для нас прикладом, аби й через багато років нашим дітям, онукам не було соромно. Нехай Господь і світла пам’ять Тараса Григоровича будуть для нас, українців, тією стежкою, яка відкриє дорогу у щасливе майбутнє українського народу». Думаймо про Шевченка, живімо Шевченком, продовжуймо його безсмертя в собі та в наших дітях. Бо сьогодні обов’язком кожного патріота України є прислухатися до Шевченкового слова, його духовних завітів, які ніколи не втрачають своєї актуальності. Спільним обов’язком усіх українців є шанувати нашого Пророка та глибше замислитися над його закликами і заповітами! А ми зобов’язані творчо виконувати його заповіт, у якому сконденсовано дух епохи!                       

Божена Дмитришин, провідний методист Бориславської МЦБС.