СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ КОРИСТУВАЧІВ З ВАДАМИ ЗОРУ

СЕМІНАР І МАЙСТЕР – КЛАС «СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ КОРИСТУВАЧІВ З ВАДАМИ ЗОРУ» У БОРИСЛАВСЬКІЙ МЦБС.

10 лютого 2015 року в Бориславській міській централізованій бібліотечній системі для працівників бібліотек міста, смт. Східниці та шкіл відбувся семінар / майстер – клас «Сучасні інформаційні системи для українських користувачів з вадами зору», проведений представниками Львівського обласного осередоку ВГО «Української спілки інвалідів – УСІ».

Керівник шведсько-українського проекту Оксана Потимко провела семінар з метою залучення працівників бібліотек до начитування літератури для її наступної конвертації у формат «дейзі» та ознайомлення бібліотекарів зі світовим стандартом аудіокниг «daisi».

Львівський обласний осередок ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ» разом із шведською академією «Свефі» заснували міжнародний шведсько-український проект «Сучасні інформаційні системи для українських користувачів з вадами зору», метою якого є створення в Україні аудіобібліотеки навчальної та художньої літератури у форматі «дейзі» для незрячих.  

З розповіді Оксани Потимко, дейзі-книжка руйнує бар’єри між зрячими і незрячими. «Дейзі» – це особливо зручний для користувачів із вадами зору формат, оскільки він має функцію навігації аудійованою книжкою: повністю незряча людина спроможна протягом декількох секунд віднайти будь-який потрібний їй розділ, параграф, сторінку тощо в такій аудіокнижці.

Показово, що працюватиме над виготовленням книг у форматі «дейзі» група незрячих і слабозорих мешканців різних областей України, які з’їхалися до Львова, а даний проект водночас дає змогу вирішити важливе питання – переходу від брайлівських до сучасних форматів підручників. Шведська система освіти оптимально вирішує питання забезпечення підручниками учнів і студентів з вадами зору: їм одночасно пропонують рельєфно-крапкові, озвучені та електронні книги, що стимулює вивчати шрифт Брайля та комп’ютер. Такий підхід дозволяє підготувати конкурентно спроможного на ринку праці незрячого фахівця, який вправно володіє комп’ютером попри глибокі вади зору. Водночас такий підхід дозволяє суттєво економити державні кошти на друкові брайлівських підручників гуманітарного циклу, які подаються незрячим в звуковому або електронному форматах.

На жаль, в Україні коштів для друку рельєфно-крапкових книг не вистачає, а питання доповнення брайлівських книг електронними або звуковими підручниками не розглядається, з огляду на консервативність освітянських структур. Враховуючи небажання освітян впроваджувати інновації, громадські організації, що опікуються проблемами інвалідів по зору, розпочали робити це самостійно при підтримці шведських партнерів, які й виділили кошти для реалізації подібного проекту в Україні. Вкотре громадські організації інвалідів довели свою спроможність гнучко реагувати на поточні проблеми і вирішувати ті питання, які чиновникам здаються нездоланними».

Учасники семінару мали можливість переглянути відеофільм про незрячу талановиту дівчинку Ангеліну, яка навчається в звичайній школі міста Львова, зразково грає на скрипці та фортепіано і ще мріє навчитись грати на баяні. І все це завдяки дейзі – книги, яку використовує в навчанні Ангеліна.

Бібліотекарі Катерина Ясеницька (ЗОШ №8) та Ярина Монастирська (смт. Східниця) взяли активну участь у тренінгу «Як розпізнати малюнок», зображений в «Абетці для незрячих».

Учасники семінару мали змогу переглянути і коментувати мультфільм для незрячих та висловити своє враження.

Працівники центральної міської бібліотеки отримали диск з необхідними інструкціями, програмне забезпечення до начитування літератури для створення дейзі-книжок і мікрофон для запису.

Зараз головне - це долучитись до цього проекту в першу чергу бібліотекарям і освітянам, щоб спільними зусиллями створити масив навчальної і науково-популярної літератури для незрячих. 

Провідний методист Бориславської МЦБС

Божена Дмитришин.

ДО 80 – РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!»

     Україно! Ти — моя молитва,

Ти моя розпука вікова... 

Гримотить над світом люта битва

 За твоє життя, твої права.

(В.Симоненко)

      Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість разом з початківством припадає 10. За життя поета вийшла лише одна збірка -"Тиша і грім", друга побачила світ тільки після його смерті.

   Олесь Гончар назвав поета "витязем молодої української поезії". Він помітив у його творах шевченківські інтонації. Вірші поета переписували, їх розповсюджували по всій Україні. Офіційна тодішня влада розцінювала відверті думки поета як політичну крамолу - і поезії його перестали друкувати.                                                                          Народ знав і любив чесного, талановитого поета - і ніякі заборони на друк його творів не могли зупинити поширення серед мас його поетичного слова.

   Життєва дорога Василя Симоненка коротка і трагічна. Вона починається у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Над Удаєм - рікою стоїть старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Симоненко. Тепер ця хата славнозвісна. Тут розташований сільський музей В. Симоненка. 

Виховувався хлопчик без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, а школярі називали його гучним словом «поет». П'ять класів Василько закінчив у Біївцях, а решту - у сусідніх селах Єнківці і Тарандинці. А це... 9 кілометрів лише в один кінець.

   Закінчивши школу - десятирічку із золотою медаллю, Василь у 1952 році вступає на факультет журналістики Київського університету. Водночас з Василем навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Під час навчання в університеті Василь пише багато віршів, стає активним членом літературної студії.

 Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету 1957 року, Василь почав працювати в редакції газети "Черкаська правда" на посаді літературного працівника відділу культури. 1960 року В.Симоненко став завідувачем відділу пропаганди газети "Молодь Черкащини".
   Перша збірка поета "Тиша і грім" виходить в 1962 році.  В 1963 році друкуються окремі твори поета: "Монархи", "Думи про діда", "Вино з троянд", "Чорна підкова", казка "Цар Плаксій і Лоскотон" та інші. Того ж року поета прийнято до Спілки письменників України.

Збірку "Земне тяжіння", підготовлену В. Симоненком, "маніжили" два роки у видавництві "Молодь". Вона з'явилася у 1964 році, після Василевої смерті, у спотвореному редактором вигляді.
1966 року побачила світ наступна книжка "Поезії" у видавництві "Молодь". Потім 15 років тривало замовчування поета в Україні.

За кордоном, у Мюнхені, упродовж 1965 та 1966 рр. видано книжку "Берег чекань". Друге, доповнене видання цієї книжки вийшло 1973 року у видавництві "Сучасність".
В Україні після тривалої перерви з'явилися такі видання творів Василя Симоненка: 1981 р. - "Лебеді материнства, 1984 р. - "Поезії", 1990 р.  - "Народ  мій  завжди  буде", 1994 р. - "У твоєму імені живу".

   Василь Симоненко: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найбільше боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».

   «Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко», - писав Іван Дзюба. Україна для Симоненка — мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви. У відданості їй для поета — синівське щастя, сила, і честь. Нещадний він до ворогів Батьківщини, глумителів та відступників, проти яких спрямована спопеляюча ненависть.
   У поезії Василя Симоненка - любов і відданість рідній землі та рідному народові. У кожного поета, здається, є своя Муза. У Василя Симоненка теж вона була — Муза рідної землі. Вона прилітала до поета на білих лебедях, пливла до серця колисковою піснею, заглядала в очі «материнською доброю ласкою». І нашіптувала вірші, в яких головним був образ Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає сенс. 

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину». 

   У середині 1962 року сталася з Василем прикра подія, яка, напевне, призвела молодого, здорового 28 - річного хлопця до трагічної розв'язки. У  відділенні міліції м. Сміли Василя тяжко побили.

 Поет розповідав: "А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били - не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно і цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку". Потім додав: "І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося всередині..."

   Коли 1963 року припинила своє існування газета "Молодь Черкащини" В. Симоненко став власним кореспондентом "Робітничої газети" у Черкаській області. Тепер Василеві доводилося працювати самостійно. Саме тоді поет написав вірш "Самотність".

   Василь деякий час лежав хворий удома, а потім його поклали в обкомівську лікарню. Йому зробили операцію. Був діагноз - щось ніби з печінкою. Подивились, зашили. Хворого обнадіяли: все обійдеться. А рідним сказали: готуйтесь до найгіршого... рак. 14 грудня 1963 року тяжка хвороба обриває життя В. Симоненка. Похований він у Черкасах.

   Ось такі слова було сказано про Василя Симоненка на літературному вечорі «Народ мій є! Народ мій завжди буде!», присвяченому  80 - й річниці від дня народження, який був проведений працівниками бібліотеки - філії № 6 для юнацтва у Бориславському професійному ліцеї з групою перукарів другого курсу.

   Вечір розпочали бібліотекарі Марія Лутчак і Ольга Смерека, які розповіли про цікаві моменти з життя письменника. Учні ліцею:  Валентина Наконечна, Христина Сарахман, Вікторія Штайнекер, Вікторія Ільницька, Анастасія Чорнобривець, Вікторія Голик, Тетяна Бориш, Мар’яна Юзв’як, Вікторія Поливко, Марія Романишин, Тетяна Кузан, Нілія Бляхарська  прочитали вірші В. Симоненка:  «З дитинства», «Ти знаєш, що ти - людина?», «Україно - ти для мене диво!», «Український лев», «Україні», «Самотність», «Гранітні обеліски, як медузи …», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Грудочка землі», «Вона прийшла», «Нареченій».

 

Бібліотекар Марія Лутчак  прочитала новелу В.Симоненка  «Кривда». Під час свята прозвучали записи пісень на слова Василя Симоненка: «Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», «Лебеді материнства», «Не вір мені, бо я брехать не вмію».

Ольга Смерека провела перегляд книжкової виставки "Живе лиш той, хто не живе для себе".

   Завершила літературний вечір вчитель української мови і літератури ліцею Наталія Кузимко, яка сказала: «Багато Василь ще міг би створити. Може, лише третину відміряв свого звитяжного шляху, а скільки незробленого зосталось по той бік трагічної межі, за тими не пройденими верствами. Просте і пристрасне, розважливе і гостре Симоненкове слово відновлювало в душах людей віру в найсвятіші ідеали, повертало їм втрачену Батьківщину, стверджувало цінність людини,  її індивідуальності. 

Своє коротке земне життя він присвятив служінню рідному народові. В його поезіях розкрита думка про готовність до самопожертви в ім'я щасливого майбутнього. Так, у вірші «Можливо, знову загримлять гармати» він писав: 

Живе лиш той, хто не живе для себе, 

Хто для других виборює життя.

   Життя поета нагадувало спалах, його зірка яскраво засвітила на небосхилі української літератури. Саме таке життя, коли «жити спішити треба, кохати спішити треба», було до душі Симоненкові. У поезії «Не докорю ніколи і нікому» він заявляє: 

... краще в тридцять повністю згоріти, 

Ніж до півсотні помаленьку тліть. 

   Сьогоднішнє покоління набагато менше переймається проблемами своєї країни, ніж колись переймались наші попередники. Василь Симоненко, любив свою Батьківщину такою, якою вона є, не шукаючи для себе іншого місця, віддаючи Україні всі свої думи й поетичний талант.

Поки живе творчість Василя Симоненка, пам'ять про нього не помре ніколи, а буде вічно полонити душі, які прагнуть щирого та вічного».

На стежках, порослих будяками, 

Що обминали змучені діди, 

Я залишу мужицькими ногами 

Хай неглибокі, та чіткі сліди.