«З роду незламних». До 95 - річчя від дня народження Анастасії Закидальської.
Народилася пані
Анастасія 24 квітня 1923 року в мальовничому бойківському селі Мшанець Старосамбірського
району Львівської області у родині активіста довоєнного товариства «Просвіта» Федора Петричковича.
Назвали дівчину чудовим українським іменем
Настуся, Туся… На думку приходить інша Настя – та сама з Рогатина –
Настя Лісовська, яку викрала татарська орда і закинула в непривітний край. А нашу
Настю більшовицька орда закинула на
далеку Північ у концтабір.
…Сорокові роки.
Наближалися чорні хмари Другої світової
війни. Нашими селами і містами котилася червона навала. Нищила все, що
потрапляло під руки. Щоб оборонити добре ім’я Української нації і ширити правду про Україну, наша молодь влилася в ряди ОУН та лави УПА. Не
стояла осторонь і Анастасія. Вона була активною у підпіллі в Українському
Червоному Хресті. Несла не лише медичну допомогу пораненим підпільникам, але й
добре ласкаве слово. У червні 1941 року червоних окупантів змінив коричневий
фашист. Важкі то були роки… Пізніше писали в газеті: «1942 рік. Невелике село
Лімна на Самбірщині. Тільки вісімнадцять літ було тоді Анастасії Закидальській,
яка вчителювала тут. Та за ті молоді роки передбачила, мабуть, більше, як дехто
за все життя. І часи польської окупації, коли закінчила школу в рідному Мшанці,
а потім Дрогобицьку гімназію. І перших «совєтів», які залишили після себе гори
трупів в усіх тюрмах Галичини, і німецький терор проти українських патріотів».
Вчили
патріотизму та любові до рідної землі не
за підручниками, а вчило саме життя, яке раз по раз доводило: не може бути
доброго окупанта. Хто б не був цей окупант: чи то польський чи російський енкаведист,
чи німецький вояк – ніхто з них ніколи
не думав і не буде думати про добро
української нації, доки ця нація не подумає сама про себе. Як і сьогодні. Саме
тому, коли зовсім юній дівчині запропонували піти на вишкіл Українського
Червоного Хреста, вона без вагань дала таку згоду. Отак пішла в підпілля, щоб і
себе віддати святій боротьбі за визволення рідного народу. Чи знала, що її
чекає. коли всупить в ряди ОУН? Напевно, знала. Але знала і те, що доки є люди,
готові померти за ідею, доти та ідея буде жити. І в тій тісній хатинці серед
лісу, в оселі лісника - лісничівці, виголошуючи слова присяги, вона
виголошувала не слова, своє життєве кредо, свою переконаність у тому, що таки
варто віддати все найдорожче задля своєї землі, задля своє нації. Багато
випробувань випало потім на її долю, але жодного разу вона не поставила під
сумнів свій вибір: воля або смерть. Вибір, що його вже в символічних кольорах
утвердив чорно-червоний прапор Організації Українських Націоналістів.
Осінь 1944 року. Фронт вже пролягав Карпатами.
Анастасія з своєю соратницею перейшла лінію фронту. Село, куди втрапили,
вирувало, сюди вже вступили передові частини радянської армії. Господиня, до
якої попросилися на нічліг лише сплеснула руками: «Куди ж то ви, дітки втрапили?! Та ж у мене тут якийсь штаб». Але не відмовила.
Погодувала, поклала спати, на ранок рушили далі. І на переправі через Дністер
їх узяли.
У своїй автобіографічній
повісті «Інтинські сніговії» авторка дуже лаконічно розповідає про далекий Комі
- Край, що за радянських часів був суцільним цвинтарем для українських
патріотів, які в нелюдських умовах будували міста, добували вугілля, газ,
розробляли лісові багатства і все відбувалося під брехливим гаслом – побудови
комунізму. Будівничими були переважно в’язні ГУЛАГу.
Місто Інта було
однією з таких будов, де проходила свої гулагівські університети Анастасія
Петричкович-Закидальська. В оповіданні Анастасія подає основні етапи утворення
міста Інта, щоб читачам була зрозуміла суть гулагівського підпорядкування
інтинців, що сприяло бюрократичному
свавіллю, що доводилося терпіти…
…Про побачене за
десять років каторги пані Анастасія Закидальська могла б написати цілу серію
книг спогадів, але врешті та мука скінчилася. ЇЇ звільнили…
Там, на Півночі, знайшла вона свою долю. Душа в душу жили з
чоловіком десятки літ. Там створили сім’ю, народили двох донечок. Але весь час боліла душа, аби
ті діти не виросли яничарами, а таки пізнали свою Україну. Тож коли старша
донечка закінчила школу, пані Анастасія поїхала з нею до Львова, аби тут вчилася дочка, аби причастилася до рідної
землі, своїх людей. Ой, як негостинно прийняла їх ця земля. Адже в кожному вузі
був кадебістський відділ, який і поставлений був на те, щоб не допустити до освіти дітей патріотів. Та
знайшлися люди, які допомогли дочці таки стати студенткою Політехніки. Вже
пізніше до тернопільського вузу вступила і молодша дочка. А через тридцять
шість років у 1981 році все сімейство Закидальських змогло перебратися до
Борислава…
Дві доньки створили
свої сім’ ї. А в 2000 році відійшов у вічність чоловік.
Після повернення на
рідну землю з властивою їй наполегливістю влилася в активну громадську
просвітницьку діяльність.
У 1983 році до
Борислава приїхала багаторічний політв’язень, Героїня Світу, поетеса Ірина Сеник. Разом з
Володимиром Кописем, першим головою демократичного скликання ходили на зустрічі з молоддю, проводили конференції, виступали по радіо та
засобах масової
інформації.
Спогади
пережитого, публіцистика на сучасні теми
склали основу книжки «Інтинські сніговії», яку авторка видала за власні
кошти.
А видав книгу
головний редактор «Українського вісника» Ярослав Гелетій. ЇЇ роздуми – в
публіцистичних статтях, історичні довідки, цікаві наукові пошуки. В кожному
матеріалі відчувається виваженість, серйозність, глибокі знання матеріалу про
наших світочів культури, науки, героїв визвольної боротьби. У кожному слові і
реченні звучить правда про гірку долю
нашого народу. Правда не вичитана з книг чи вибрана з інтернету, а така, що
пройшла через усе її життя.
Присвятою для
Анастасії Закидальської став вірш Ірини Сеник «Хто десять років серед бруду жив…
»:
Хто десять років серед бруду
жив -
На смітнику, де проклін –
слово.
Хто крізь болото завжди
проходив
І чистим зоставався знову.
Хто повсякдень голод відчував
І жадний був скоринки,
Хто мав нагоду вкрасти, та не
вкрав
Навіть найменшої крихтинки.
Хто мову матері не забував,
Пишався своїм рідним краєм.
Хто здатний ще страждати, як
страждав,
Той в пам’яті людській і не
вмирає.
Ольга Смерека, зав. бібліотеки - філії №6 для юнацтва
Бориславської МЦБС.